Гончар, який поспішав

Петрик пообіцяв зробити чашку раніше, ніж пісок у годиннику пересиплеться тричі.

Гончар пан Яків лише посунув до нього грудку глини.

Перша чашка виросла швидко й гордо, але стінка вийшла тонша за шкаралупу. Вона зім’ялася від дотику. Другу Петрик крутив ще швидше; та злетіла з круга й сіла йому на фартух. Третя витримала сушіння, проте в печі тріснула навпіл.

— Глина програла, — сказав Петрик.

— А ти з нею змагався? — запитав майстер.

У майстерні згадували кераміста Якова Падалку. Пан Яків показав Петрикові старі миски: на кожній були сліди пальців, маленькі нерівності й час, якого не видно, але без якого посуду не існує.

Наступну грудку Петрик не ставив на круг. Він місив її, доки зникли бульбашки повітря, і слухав, як глина перестає хрустіти. Потім зробив невисоку чашку без перегонів із годинником. Вона вийшла кривувата.

Після випалу Петрик налив у неї воду. На столі з’явилася мокра цятка: чашка протікала.

Хлопець чекав розчарування, але майстер посадив у неї чебрець.

— Четверта теж не чашка, — усміхнувся Петрик.

— Зате вже чудовий горщик.

Пісочний годинник тим часом давно зупинився: у вузькому місці застрягла одна вперта піщинка.