Місто, де всі говорили пошепки

У місті Тихомирі голосніше за всіх говорив годинник на ратуші. Люди ж розмовляли пошепки.

Лейла й Максим помітили це, коли приїхали на ярмарок. Продавець пряників прошепотів ціну. Музики лише ворушили смичками. Навіть собаки гавкали собі під ніс.

— Тут заборонено сердити пана Луна, — пояснила дівчинка на площі. — Він повторює кожне незнайоме слово так, що воно здається страшним.

Пан Луна жив у порожній вежі. Коли хтось говорив із акцентом, молився інакше чи називав незвичну страву, вежа повертала слово спотвореним і грізним. Містяни вирішили, що безпечніше мовчати.

Лейла не стала руйнувати вежу. Вона зайшла всередину й назвала своє ім’я. Луна відповіла: «Лей-ла-а-а», ніби дражнилася. Максим назвав своє. Потім вони по черзі промовляли слова з дому Лейли: «бабуся», «мечеть», «пахлава», «сусід». Відлуння щоразу слабшало, бо вежа заповнювалася людьми й уже не була порожньою.

На площі до них приєдналися інші. Кожен приносив одне слово, якого раніше соромився. Ярмарок став багатоголосим, недосконалим і дуже гучним.

Увечері годинник пробив дев’яту. Ніхто його не почув.

— Нарешті, — сказав старий годинник і з полегшенням замовк до ранку.