Художник, який малював голоси

Ярина приїхала в село із диктофоном, фарбами й упевненістю, що пісні треба лише добре записати.

Бабуся Килина заспівала протяжну веснянку. Диктофон слухняно блимав. Поряд сидів її онук Левко й малював на землі кола. Він майже не говорив із незнайомими.

— Хочеш заспівати з нами? — спитала Ярина.

Левко похитав головою й провів між колами довгу синю лінію.

Наступну пісню він намалював жовтими цятками. Колискову — м’якими сірими хвилями. Ярина спершу хотіла пояснити, що це не ноти. Потім згадала народознавця й художника Порфирія Мартиновича, який умів помічати не тільки слова, а й обличчя, одяг, рухи людей.

Вона вимкнула диктофон і почала малювати поруч. Її лінії були незграбні: голос бабусі Килини то підіймав їх, то раптом опускав. Левко виправив один завиток, а тоді домалював червону риску — місце, де всі мали вдихнути.

Увечері на стіні клубу розвісили не «правильні записи», а сім великих аркушів. Селяни впізнавали пісні за кольорами й сперечалися, яка з них зелена, а яка радше мідна.

Бабуся Килина заспівала ще раз. Левко підняв свій малюнок і тихо промовив:

— Тут голос іде додому.

Диктофон у кишені Ярини був увімкнений. Та найважливіший запис цього разу залишився на папері.