Словник лісових балачок

— Цвірінь — це «добрий ранок», — записав Назар.

— Неправда! — обурився горобець на паркані. — Це означає: «Крихти мої».

Назар і Лея збирали слова для шкільного словника місцевої говірки. До дня народження письменника й мандрівника Олександра Афанасьєва-Чужбинського вони хотіли показати, як по-різному звучить жива мова. Лея розпитувала старших людей, а Назар вирішив додати «мову лісу».

Невдовзі в зошиті з’явилося: «фур-фур — їжак вітається», «ку-ку — зозуля питає час», «хрусь — білка відчиняє горіх». Звірі прочитали записи й зчинили галас. Їжак фуркав, бо сердився. Зозуля не питала час, а попереджала про яструба. Білка взагалі не розмовляла з повним ротом.

— Ти не словник склав, а плітки, — сказала Лея.

Вони повернулися до лісу без готових перекладів. Назар записував, що відбувалося до й після кожного звуку. Одне й те саме «цвірінь» означало і небезпеку, і зерно, і запрошення триматися ближче.

У шкільному словнику тваринам відвели сторінку без перекладу. Там були малюнки ситуацій і примітка: «Значення залежить від того, хто, де й навіщо говорить».

На презентації горобець сів просто на книжку й голосно цвірінькнув.

— А це що? — спитала вчителька.

Назар насипав йому крихт.

— Схоже, рецензія.