Парасолька для соняшника

Соняшник Сава ріс посеред великої клумби й найбільше у світі любив сонячні ранки. Щойно над парканом з’являвся перший промінь, він розгортав жовті пелюстки та оголошував:

— Свято жовтого кольору розпочато!

Бджоли сурмили крильцями, кульбаби піднімали пухнасті голови, а метелики кружляли довкола Сави. Він був високий, яскравий і трохи пишався тим, що схожий на маленьке сонце.

Дощу Сава не любив. Під час зливи пелюстки намокали, листя хиталося, а земля перетворювалася на темне багно. Тому садівник залишив біля клумби стару червону парасольку, і соняшник навчився підтягувати її гачкуватим листком.

— Знову ховатимешся? — питала мальва Ліда, коли збиралися хмари.

— Звичайно. Дощ псує наше жовте свято, — відповідав Сава. — Подивись, після нього все сіре.

Минуло багато спекотних днів. Сонце світило від ранку до вечора, і спочатку Сава радів. Та земля вкрилася тріщинами. Маленькі чорнобривці біля доріжки схилили голови, трава втратила блиск, а равлик Тимко вирушав по воду аж до старої бочки.

— Потерпіть, — казав Сава. — Сонце неодмінно допоможе.

Але сонце лише пекло сильніше. Навіть Савине міцне листя стало шорстким. Одного вечора на обрії нарешті виросла синя хмара. Вітер приніс запах мокрого каміння, і сад радісно зашелестів.

— Дощ іде! — вигукнули чорнобривці.

Сава швидко розкрив парасольку. Перші краплі забарабанили по червоній тканині, не торкаючись його пелюсток. Та вітер раптом змінив напрямок і поніс хмару до сусіднього поля. Над клумбою падав лише вузенький струмінь — саме там, де стояв Сава з парасолькою.

— Посунь її до нас, будь ласка, — попросив найменший чорнобривець Жарко. — У її жолобку збирається вода. Хоч кілька крапель потраплять до коріння.

Сава озирнувся. Квіти були такі спраглі, що ледве трималися. Він спробував нахилити парасольку, але старий держак застряг у сухій землі. Тоді соняшник уперся стеблом і потягнув щосили. Порив вітру підхопив купол, парасолька смикнулася й мало не вирвала Саву з корінням.

— Тримайся! — крикнула мальва.

Равлик Тимко обвив держак мотузкою з трави. Мальва підштовхнула його листям, а чорнобривці, хоч і знесилені, дружно нахилилися в один бік. Парасолька повільно повернулася. Вода з її країв потекла просто до маленьких квітів.

Але тепер Сава залишився без захисту. Холодна крапля впала йому на верхню пелюстку.

— Ой! — здригнувся він.

Друга крапля скотилася по листку, третя торкнулася стебла. Соняшник чекав, що свято зіпсується, та натомість відчув, як прохолода спускається до самого коріння. Суха земля м’якшала, кожна жилка наповнювалася силою. Краплі не змивали жовтий колір — вони робили його глибшим.

Раптом ударив грім. Сильний вітер погнав парасольку доріжкою. Якби вона зачепила молоді паростки, то поламала б їх. Сава нахилився так низько, як ніколи, і затримав тканину широким листком. Мальва притиснула мотузку, а Тимко зав’язав останній вузол.

— Ось бачиш, — пропихтів равлик, — дощ приносить воду, але друзям однаково треба дбати одне про одного.

Незабаром хмара пішла далі. На клумбі блищали калюжі, чорнобривці підняли голови, а між Савиними пелюстками зависла веселка. У ній було багато кольорів, проте жовтий сяяв особливо яскраво.

Уранці Сава прокинувся раніше за всіх. Його стебло стало міцнішим, листя — пружним, а насіння налилося під темною серединкою. Він повернувся до сонця без страху, але тепер уже не вважав, що лише воно влаштовує свято.

Стару парасольку полагодили й поставили над молодими паростками, яким була небезпечна сильна злива. Коли ж починався лагідний дощ, Сава першим складав її.

— Свято води й жовтого кольору розпочато! — оголошував він.

Відтоді весь сад називав дощ своїм тихим помічником. А Сава знав: інколи те, від чого ховаєшся, виявляється саме тим, що допомагає рости.