Місто, де зникли старі назви

Старий трамвай №0 не значився ні в одному розкладі.

Він зупинився перед Марком і Яриною саме тоді, коли вони сперечалися про нову назву площі.

— Навіщо її перейменували? — бурчав Марко. — Я до старої звик.

— А ти знаєш, на честь кого вона була названа?

Марко не знав.

Двері трамвая відчинилися самі. На табличці світилося: «Маршрут: пам’ять».

За вікнами місто змінилося. Спочатку вони побачили ту саму площу багато років тому, з іншим пам’ятником і великими портретами людей, яких усі мали хвалити. Потім — будинок, звідки вночі забрали вчителя лише за те, що він зберігав українські книжки. Далі — квартиру художниці, чиї роботи заборонили виставляти.

— Це що, кіно? — прошепотів Марко.

Кондуктор, сивий чоловік у старій формі, відповів:
— Це те, чого не було в назві вашої площі.

На наступній зупинці трамвай показав сучасний архів. Люди читали документи, шукали інформацію про родичів, відновлювали імена тих, про кого десятиліттями мовчали.

— Дев’ятого квітня 2015 року в Україні ухвалили закони, які, серед іншого, відкрили архіви радянських репресивних органів і започаткували зміну багатьох назв та символів, — пояснив кондуктор. — Перейменування — не магічне стирання минулого. Це спосіб вирішити, кого ми вшановуємо сьогодні.

— Але старі назви теж треба пам’ятати?

— Авжеж. Історію не обов’язково прославляти, щоб її вивчати.

Трамвай повернув дітей на площу. Тепер нова табличка не здавалася Маркові просто незручністю.

Наступного дня друзі зробили проєкт: сфотографували п’ять вулиць і під кожною написали, звідки походить назва, яка була раніше й чому змінилася.

— Виходить, місто — теж книжка, — сказав Марко.

— Тільки сторінки в ній дуже довгі.

Увечері вони шукали трамвай №0. Такого маршруту не було. Але на лавці лежав старий паперовий квиток із одним словом: «Запитуй».

Проєкт про назви вулиць несподівано викликав суперечку в класі. Хтось казав: «Мені байдуже, як називається вулиця, аби автобус ходив». Інші хотіли перейменувати все негайно.

Учителька запропонувала правило: кожна думка має спиратися на конкретний приклад.

Діти почали досліджувати. Деякі старі назви виявилися нейтральними й пов’язаними з ремеслами чи географією. Інші справді вшановували людей або структури, пов’язані з тоталітарним режимом. Нові назви теж були різними: на честь діячів культури, військових, місцевих історичних подій.

Марко зрозумів, що перейменування — не проста гра «старе погане, нове хороше». Потрібні знання, аргументи й повага до історичного контексту.

Вони створили інтерактивну карту району. Біля кожної точки було три вкладки: «теперішня назва», «попередні назви», «чому змінювалася».

Найбільше Маркові сподобалася вулиця, яка за сто років мала чотири назви. Вона показувала, як саме місто змінювало уявлення про себе.

Одного вечора він знову побачив на рейках трамвай №0. Цього разу не сів.

— Чому? — запитала Ярина.

— Сьогодні сам почитаю.

Трамвай дзенькнув, ніби схвалив відповідь, і зник за поворотом.

На останній зупинці трамвай попросив пасажирів самим придумати назву маленькому безіменному скверу. Діти не обрали ані генерала, ані царя. Вони назвали його Сквером Каштанового Насіння — на честь дерев, які там щовесни садили мешканці. І раптом усім стало зрозуміло, що назва може розповідати про життя людей, а не про владу над ними.