Книжка, яка відмовилася закінчуватися

На останній сторінці було написано: «Кінець».

Тамара перегорнула її — і знайшла ще одну.

«Ми передумали», — повідомляв текст.

— Хто це «ми»? — запитала Тамара.

Із малюнка визирнула Червона Шапочка.
— Герої. Нам не подобається, що ти зараз закриєш книжку й підеш їсти печиво.

Поруч з’явився Піноккіо, а за ним принцеса з зовсім іншої казки.
— Напиши продовження! — зажадали вони.

Тамара взяла ручку.
— Добре. Червона Шапочка зустріла...

— Стоп, — сказав Піноккіо. — Ти не можеш просто переписати нас як заманеться.

Герої почали сперечатися. Один хотів космічну подорож, друга — детектив, третій вимагав, щоб усі негайно стали драконами.

Тамара пішла до бібліотекарки. Та пояснила, що 23 квітня — Всесвітній день книги та авторського права, день розмови не тільки про читання, а й про авторів та їхню працю.

— Можна надихатися прочитаним, переказувати народні сюжети, створювати власні варіації. Але важливо розуміти, де чужий твір, а де твоя власна робота.

Тамара повернулася до книжки.
— Я не буду дописувати вас замість автора.
— То що нам робити?
— Ви можете допомогти мені придумати нових героїв.

Вони взяли чистий зошит. Замість Червоної Шапочки з’явилася дівчинка в зеленому дощовику, яка носила бабусі не пиріжки, а деталі для метеостанції. Замість Піноккіо — дерев’яний робот, який говорив правду, але постійно плутав жарти з прогнозом погоди. Принцеса запропонувала літаючий замок, але Тамара перетворила його на стару обсерваторію.

— Це вже не про нас, — сказав Піноккіо.
— Саме так.

Коли нова історія почала жити власним життям, герої старої книжки задоволено повернулися на свої сторінки.

Тамара закрила книжку. Цього разу додаткової сторінки не з’явилося.

Зате в її зошиті було написано: «Розділ перший».

Печиво вона все-таки з’їла. Авторська праця, як з’ясувалося, потребувала підкріплення.

Через тиждень Тамара принесла свій новий текст у бібліотеку. Вона боялася показувати його, бо герої були вже повністю її: дивні, недосконалі й трохи смішні.

Бібліотекарка прочитала перші сторінки й сказала:
— Тут є знайомі казкові мотиви, але історія вже має власний голос.

Тамара почала помічати, як працює натхнення. Іноді вона брала не персонажа, а структуру: дорога, випробування, повернення. Іноді — настрій. Іноді — запитання, яке виникло під час читання.

Вона зробила в зошиті дві колонки: «Що мене надихнуло» і «Що я змінила та придумала сама». Це допомагало не плутати любов до чужих книжок із бажанням просто повторити їх.

Червона Шапочка одного разу знову визирнула зі старого видання.
— Ну як твоя дівчинка в зеленому дощовику?

— Уже посварилася з дерев’яним роботом і втекла в обсерваторію.

— Чудово. Я б так не зробила.

— Саме тому це не твоя історія.

Героїня підморгнула й зникла.

Тамара зрозуміла, що повага до книжок не робить творчість менш вільною. Навпаки: коли знаєш, де закінчується чуже, легше сміливо будувати своє.

Перед тим як відпустити читачів, книжка попросила кожного придумати по одному реченню продовження. Речення вийшли зовсім різні: смішне, страшнувате, пригодницьке й навіть про пиріжок. Книжка задоволено закрилася. Вона довела дітям, що автор завершує текст, але уява читача може відчинити до нього ще десятки дверей.