Дерево, що зберігало картини спогадів

Уранці першого вересня Соломійка поспішала до школи з новеньким пензлем у кишені. На пагорбі за містечком росло Дерево Спогадів. Щороку перед першим дзвоником на його гілках спалахували круглі картини: у них можна було побачити найтепліші миті учнів і вчителів.

Соломійці доручили намалювати на стовбурі золоту риску — знак початку нового навчального року. Та щойно вона вмочила пензель у фарбу, крона зашелестіла, а картини закружляли, мов листя. Нічний вітер позривав їх із правильних гілок і все переплутав.

У зимовій картині біля засніженої школи раптом танцювали діти в літніх сорочках. Поряд із велосипедом сидів першокласник із санчатами, а серед шкільного подвір’я опинилися батько з донькою, які колись відпочивали під деревом. Якщо до першого дзвоника спогади не повернуться на місця, дерево збереже цю плутанину назавжди.

— Я могла б домалювати все як було, — сказала Соломійка, міцніше стискаючи пензель. — Але тоді це були б мої вигадки, а не ваші спогади.

Вона покликала дітей і попросила називати лише те, що вони пам’ятають напевно. Марко впізнав подряпину на рамі зимової картини: її залишили його санчата. Оленка знайшла на зображенні хороводу стрічку кольору волошки — такі носив їхній танцювальний гурток. Учителька помітила дзвіночок над дверима старої школи, а двірник дідусь Петро впізнав велосипед, на якому багато років розвозив книжки.

Раптом налетів новий порив. Картина зі шкільним подвір’ям хитнулася на найвищій гілці й почала зісковзувати. Соломійка кинулася до дерева. Марко підставив драбину, Оленка притримала її, а решта дітей узялися за руки, утворивши живий ланцюжок. Дівчинка піднялася, та полотно вже полетіло вниз. Вона встигла торкнутися його пензлем. Золота фарба витягнулася тонкою ниткою, обвила раму й затримала її над землею.

Спершу друзі повернули на місце лише одну картину — зимову. Коли в ній знову з’явилися діти на санчатах, усі зрозуміли, що докази правильні. Тоді так само розмістили хоровод під весняним цвітом, літній відпочинок батька з донькою, велосипедну пригоду й зустріч школярів біля будівлі з червоними дахами.

На нижній гілці залишилася порожня кругла рама.

— А це чий спогад? — запитав Марко.

— Наш майбутній, — усміхнулася Соломійка. — Сьогодні ми тільки починаємо його створювати.

У місті задзвенів перший дзвоник. Дерево відповіло сотнею срібних передзвонів, і всі картини засяяли теплим вересневим світлом. Соломійка провела на стовбурі золоту риску, а в чернетці чесно записала, як помилилася і як друзі перевірили кожну деталь.

Вона не взяла ані чарівної нитки, ані листочка на згадку. Її найкращим трофеєм стала порожня рама, у якій уже відбивався новий клас — разом, перед відчиненими дверима школи.