Будинок, що слухав сусідів

— У спільній кімнаті має бути барабанна установка! — заявив Максим.

— Тоді я туди не зайду, — відповіла пані Ганна з третього поверху. — Мені від гучних звуків болить голова.

— А мені потрібен довгий стіл для гуртка робототехніки, — додала Лада.

— І місце для дитячих візочків, — нагадала молода мама біля дверей.

Так почалися збори нового будинку. На першому поверсі залишалася порожня кімната, і мешканці мали вирішити, як нею користуватися. Архітектор уже намалював охайний зал із диваном, телевізором і двома вазонами. Нікому цей зал не підходив.

Голова будинкового комітету запропонував голосування. Барабани отримали дванадцять голосів, робототехніка — одинадцять, тиха читальня — десять. Мами з малюками мали дев’ять, шахісти — вісім.

— Перемогли барабани! — зрадів Максим.

Та Лада порахувала інакше: сорок вісім людей програли. Вона попросила не купувати меблі до суботи й запросила всіх на незвичайну репетицію кімнати.

У суботу підлогу розкреслили крейдою. Картонні коробки стали столами, ширмами й шафами. Кожна група отримала сорок хвилин. Робототехніки розклали дроти — і перекрили прохід. Шахісти сіли біля вікна, але сонце било просто в очі. Дитячі візочки не проходили між коробками. Коли Максим ударив у барабан, у сусідній квартирі прокинулася мала Оленка.

Замість нової суперечки Лада записувала не бажані речі, а потреби. Роботам була потрібна рівна поверхня й розетки. Музикантам — звук, який не заважає сусідам. Пані Ганні — тиша. Батькам — вільний прохід і місце для зберігання. Шахістам — добре світло.

Архітектор, який прийшов подивитися на експеримент, пересунув картонні стіни. Уздовж глухої стіни запропонував складний робочий стіл. Біля вікна — дві маленькі шахові дошки з жалюзі. Шафи утворювали тихий куточок для читання. Для музики виділили годину щосуботи, а замість великої установки Максим погодився на електронні барабани в навушниках.

План здавався вдалим, доки сусід Андрій, який пересувався кріслом колісним, не спробував розвернутися біля столу. Місця бракувало. Усі коробки знову посунули. Один модуль довелося зовсім прибрати.

Залишалося домовитися про порядок. Максим був певен, що суботня музична година належить тільки його гурту. Робототехніки просили дві вечірні зустрічі, а батьки хотіли щодня залишати в кімнаті візочки. Лада намалювала календар, але він одразу вкрився десятками стрілок. Тоді пані Ганна запропонувала випробувальний місяць. Кожен записував не лише час користування, а й те, кому завадив або допоміг. За місяць музиканти перенесли репетицію на ранішу годину, візочки отримали окрему нішу, а робототехніки запросили шахістів тестувати їхнього робота-суддю. Розклад перестав бути списком володінь і став переліком домовленостей.

1 серпня, у день 110-річчя архітектора і скульптора Юрія Кодака, мешканці відкрили кімнату. На стіні висіла не урочиста картина, а фотографія крейдяного плану з десятками виправлень.

Першими зайшли шахісти. За ними — малюки, робототехніки й пані Ганна з книжкою. Максим сів у музичному кутку, надягнув навушники й почав вистукувати ритм. Було видно, як рухаються палички, але в кімнаті чулося лише тихе клацання шахових фігур.

Лада під’єднала робота. Той проїхав широким проходом, обігнув візочок і зупинився біля дивана.

— Кімната всіх послухала, — сказала пані Ганна.

— Ні, — усміхнулася Лада. — Це ми нарешті послухали одне одного.

Робот дзенькнув, ніби погодився, а Максим беззвучно відбив на барабанах короткий ритм відкриття для всіх.