Лісова пошта Оксани

Лист лежав у Орисиній кишені, хоча вона точно знала: вранці кишеня була порожня.

«Шановна людино! У нашому лісі неможливо жити. Білка ховає горіхи в чужих дуплах. Дятел стукає о шостій ранку. Їжак перекрив стежку листям. Просимо втрутитися. Синиця Марта».

Орися перечитала тричі. Потім пішла до лісу.

На першій сосні її вже чекала синиця.
— Нарешті! У людей, кажуть, є збори, правила і записки на холодильнику. Допоможи нам домовитися.

Орися погодилася бути листоношею. Білка написала дятлові: «Не стукай так рано». Дятел відповів: «Я шукаю комах, а не граю на барабані». Їжак написав зайцеві: «Не бігай по моєму листю». Заєць відповів: «А де мені бігати, якщо ти згорнув листя на половину стежки?»

Чим більше Орися носила листів, тим ясніше ставало: всі сердяться, але ніхто не знає повної історії.

Тоді вона запропонувала зустріч на галявині. Ніхто не хотів приходити, тому Орися схитрувала й написала кожному: «Там буде важлива новина саме про вас».

Звірі зібралися.

Синиця дратувалася на ранковий стукіт, бо її пташенята засинають пізно. Дятел погодився починати роботу з іншого краю лісу. Їжак пояснив, що збирав листя для гнізда, а не для того, щоб загородити дорогу. Заєць допоміг перенести купу.

Найважче було з білкою. Вона не пам’ятала, де сховала більшість горіхів.
— То це не жадібність? — здивувалася синиця.
— Це погана пам’ять, — зітхнула білка.

Звірі зробили карту схованок.

Орися повернулася додому вже ввечері. На столі лежала книжка Оксани Іваненко. Мама розповіла, що письменниця створювала для дітей історії, у яких природа й тварини ставали близькими та зрозумілими.

Наступного ранку в кишені Орисі був новий лист:
«Шановна людино! Тепер інше питання: чи має право жаба співати після дощу без попереднього запису?»

Орися зітхнула, взяла олівець і вирушила до лісу. Схоже, посада лісової листоноші була безстроковою.

Найсерйозніша справа лісової пошти почалася через два дні. На галявині зникла вода з маленької калюжі, де жаби відкладали ікру. Жаби звинуватили кабана, кабан — спеку, сорока — «підозрілих людей із відрами».

Орися цього разу не стала носити звинувачення в листах. Вона запропонувала всім спочатку перевірити факти.

Виявилося, ніхто воду не крав. Після кількох теплих днів мілка калюжа просто швидко висихала.

— І що тепер? — занепокоїлася жаба.

Орися покликала дорослого лісника. Він пояснив, що не можна самовільно перекопувати природні водойми, але можна спостерігати й, якщо це ділянка біля садиби, зробити окреме безпечне маленьке місце для води.

Звірі вперше побачили, як легко сварка виникає там, де ніхто нічого не перевірив.

Синиця Марта після цього запровадила нове правило лісової пошти: лист зі словами «точно знаю» приймається лише разом із відповіддю на запитання «звідки?».

Сорока обурилася:
— Це дискримінація пліток!

— Це їхня природна смерть, — відповіла Орися.

Ліс став трохи тихішим. Хоча жаба, звісно, продовжувала співати без попереднього запису.

Увечері лісова пошта отримала незвичайну відповідь: білченя принесло не лист, а три горіхи для старого їжака, якому було важко збирати запаси. За ним прийшли синиці з ниточкою вовни для гнізда мишки. Оксана усміхнулася: її пошта несподівано навчила мешканців не лише писати одне одному, а й помічати чужі потреби.