Камера, яка не вміла брехати

— Постав велосипед ось сюди. І бабусині квіти перенесемо ближче до лавки.
— Але тоді це буде не наш двір, а декорація, — сказала Міра.

Разом із Левом вона знімала трихвилинний документальний фільм «Один вечір у нашому дворі». Заняття приурочили до ювілею українського режисера-документаліста Олександра Косинова.

Лев відповідав за красиву картинку. Він попросив сусіда пройти повз ще раз, бо першого разу той дивився в телефон. Потім попросив дітей повторити гол, бо камера не встигла.

— Якщо ми все повторюємо, це вже постановка.
— Але подія ж справді була!

Керівниця гуртка не дала готової відповіді. Вона запропонувала позначити на монтажній шкалі різними кольорами те, що сталося саме, і те, що вони попросили повторити.

Раптом половина «документального» фільму стала іншого кольору.

Діти вирішили перезняти. Цього разу не командували героям. Було важче. Голуб не хотів красиво злітати. М’яч довго не потрапляв у ворота. Сусідка поливала квіти спиною до камери.

Зате почали траплятися речі, яких вони не придумували: маленький хлопчик ділився крейдою, пес украв рукавичку садівника, двоє старших мовчки підняли перекинутий вітром смітник.

Найсильнішим став кадр, де після шумної гри двір на хвилину затих. Лев хотів вирізати «порожню» сцену. Міра переконала залишити.

Потім вони взяли інтерв’ю й усім поставили одне питання: «Що вам тут подобається найбільше?» Відповіді не збігалися. Один дідусь узагалі сказав:
— Мені тут не все подобається.

І це теж залишили.

На показі глядачі впізнавали двір і сміялися саме там, де життя випадково було смішним.

У фінальних титрах діти написали: «Ми не просили двір бути красивим. Ми намагалися уважно подивитися, який він є».

Лев зберіг перший постановочний монтаж окремо.

Не щоб приховати. А щоб пам’ятати різницю між красивим кадром і чесним способом його отримати.

Під час другого монтажу виникла складніша проблема. В одному кадрі сусід сердито сварився через сміття, але не знав, що камера вже ввімкнена. Сцена була дуже «жива» й могла зробити фільм гострішим. Лев хотів залишити її. Марина запитала, чи чоловік погодився б, щоб цей момент показували всьому двору.

Вони пішли до нього й чесно пояснили ситуацію. Сусід дозволив використати коротку фразу, але попросив прибрати кадр, де видно його обличчя в момент сварки. Діти перезняли інтерв’ю вже з його згоди. Воно вийшло спокійнішим, зате точнішим: чоловік пояснив, чому сердиться і що пропонує змінити. Лев зрозумів, що документальна чесність — це не право показувати все, що випадково потрапило в об’єктив. Камера може зафіксувати правду миті, але режисер усе одно відповідає за те, як поводиться з людьми всередині цієї правди.

На фінальному обговоренні Лев запропонував правило для наступних зйомок: перед інтерв’ю пояснювати, де буде показано відео, а після — давати людині можливість уточнити фактичну помилку. Марина додала, що це не означає дозволяти герою переписати весь фільм під себе. Вони довго сперечалися про межу. Документальне кіно раптом виявилося не лише камерою й монтажем, а ще й низкою відповідальних рішень, яких глядач узагалі не бачить.

Першу версію фільму вони теж показали — лише гуртку, як матеріал для розбору. Діти порівнювали монтажі й шукали, де зміна порядку кадрів змінює враження. Лев уперше побачив, що чесність у кіно потребує не меншої майстерності, ніж краса.