Експедиція за словом «блават»

— Це волошка, — сказав Назар.
— Блават, — заперечила бабуся Оленки.
— То ви говорите про різні квіти? — здивувалася Оленка.

Квітка була одна: синя, тонка, росла на краю поля. Але за десять хвилин суперечка зібрала ще більше назв, бо сусід Петро назвав її «васильком», а прадід у старому записнику — ще інакше.

Учитель природознавства запропонував перетворити суперечку на експедицію. Саме 24 квітня виповнювалося 180 років від дня народження Івана Верхратського — дослідника, який цікавився і природою, і мовою, збирав народні назви рослин та тварин.

Діти розділилися на групи. Одні фотографували рослини, не зриваючи їх. Другі питали старших мешканців, як ті називають знайомі трави. Треті перевіряли назви в довідниках.

Виявилося, одна рослина може мати наукову назву й кілька народних, що відрізняються за місцевістю. Іноді одна й та сама народна назва навіть означає різні види.

Найвеселіше було з рослиною, яку троє людей назвали «заячими вушками», але показали три зовсім різні трави.
— Зайці мали б обуритися, — сказав Назар.

Оленка записувала не тільки слова, а й історії. Пані Марія згадала, як її мама за запахом трав визначала, чи скоро дощ. Дід Петро розповів, які рослини в дитинстві використовували для фарбування ниток.

Діти не сприймали всі народні поради як наукові факти. Учитель наголошував: традиційні знання цікаві, але лікувальні властивості чи безпечність рослин треба перевіряти за надійними джерелами.

До вечора вони створили «Словник живої галявини». Біля кожної рослини були фото, наукова назва, місцеві назви й коротка примітка, хто так говорить.

Біля синьої квітки написали: «волошка синя; блават — одна з народних назв».

— То хто переміг у суперечці?
— Словник, — сказала Оленка.

Наступного дня вона помітила біля дороги жовту рослину, якої в списку не було.
— Як вона називається?
Назар уже діставав блокнот.
— Не знаю. І це чудово.

Експедиція, здається, тільки починалася.

За кілька тижнів «Словник живої галявини» розрісся настільки, що діти почали плутатися у власних записах. Одну рослину сфотографували тричі під різними місцевими назвами.

Оленка запропонувала додати до кожного запису місце спостереження, дату й кілька ознак рослини.

— Ми вже майже справжні науковці, — сказав Назар.

— Майже, — відповів учитель. — Справжній науковець ще й уміє сказати: «Я можу помилятися».

Це правило знадобилося одразу. Діти впевнено підписали одну жовту квітку, але фахівчиня-ботанік перевірила фото й пояснила, що це близький, але інший вид.

Ніхто не засмутився. Вони виправили запис і залишили примітку: «Спочатку визначили неправильно».

Бабуся Оленки сказала:
— Колись люди передавали назви з уст в уста. А ви тепер ще й порівнюєте їх із наукою.

Оленці сподобалося, що одне не скасовує іншого. Місцеве слово може зберігати історію мовлення, а наукова назва допомагає точно зрозуміти, про який вид ідеться.

Наприкінці весни клас виклав словник на шкільному сайті. Найпопулярнішою сторінкою стали «заячі вушка», де було відразу три різні рослини й великий напис: «Не довіряйте зайцям у питаннях ботаніки».

Увечері експедиція розклала знахідки на столі: листки, замальовки, записи місцевих назв. Найцікавішим виявилося те, що одна й та сама рослина в сусідніх селах мала різні імена. Діти почали розпитувати бабусь і дідусів. Так пошук одного дивного слова перетворився на маленький словник живої мови їхнього краю.